Свято Покрови Пресвятої Богородиці зародилося у Візантії, проте саме на теренах Київської Русі воно набуло оборонного значення та державного масштабу. За словами історика Дмитра Гордієнка, перші згадки про «Покров» як заступництво Богородиці містяться у праці «Слово про закон і благодать» митрополита Іларіона, написаній у 1037–1050 роках. Вважається, що культ міг сформуватися на межі XI–XII століть, імовірно, за сприяння князя Володимира Мономаха.
Важливими центрами розвитку покровського культу стали Києво-Печерська лавра та Десятинна церква. Після монгольської навали 1240 року та руйнування Києва значення Богородиці як заступниці воїнства лише посилилося. Історик Дмитро Гордієнко спростовує російські імперські міфи, що виникли у XVIII столітті: заснування свята не пов’язане з Андрієм Суздальським, а є частиною давньої української духовної та державної ідентичності.
Згодом свято стало невід’ємною частиною козацького побуту. У часи Війська Запорізького Покрова набула статусу державного культу, а січова церква була присвячена саме цій іконі. Етнограф Олекса Воропай у своїх працях наголошує: козаки вважали Богородицю своєю головною покровителькою, виділяючи кошти на будівництво та підтримку церков на її честь, що відображено навіть у народному епосі та козацьких думах.
