За даними ДСНС та Уповноваженого з прав людини, в Україні налічується понад 66 тисяч об'єктів цивільного захисту, з яких 43 тисячі — «найпростіші укриття» без належної вентиляції чи автономного живлення. Марина Ставнійчук наголошує, що чинна модель відповідальності розмита: балансоутримувачі та органи місцевого самоврядування перекладають провину одне на одного, що створює ілюзію безпеки замість реальних споруд.
Київ є показовим прикладом управлінської неефективності: попри щорічні витрати понад 2 млрд грн на захист, за 2025 рік ввели лише 3 нові об'єкти, а за 5 місяців 2026 року — лише 1. Торік Київрада виділила майже 483 млн грн на мобільні укриття, проте жодного не закупили через бюрократичні порушення та спроби райадміністрацій придбати модулі за ціною 4,6–5 млн грн при ринковій вартості 1,78–2,82 млн грн. У підсумку понад 450 млн грн повернули до бюджету, а на 2026 рік запитів на такі закупівлі не подано.
Містобудівні норми передбачають 100% покриття населення з розрахунку 0,6–1,0 кв. м на особу в радіусі 300–500 метрів. Для потреб 3 мільйонів киян необхідно 5 000–6 000 повноцінних сховищ, тоді як місто оперує звітністю про 4,5 тисячі локацій, більшість з яких є непридатними підвалами. Ставнійчук зазначає, що за відсутності мережі укриттів у тилових регіонах, як-от Луцьк чи Ужгород, громадяни опиняються у смертельній небезпеці, адже за кілька хвилин польоту ракети дістатися до віддалених сховищ фізично неможливо.
