Трагедія розпочалася 26 грудня 2004 року, коли біля узбережжя Суматри стався тектонічний розлом довжиною 1 600 км. Землетрус магнітудою 9,1 бала став одним із найсильніших в історії: підземні поштовхи тривали до 10 хвилин, спричинивши зміщення земної осі. Внаслідок руху плит морське дно піднялося на 20 метрів, що утворило хвилю, яка рухалася до 14 країн зі швидкістю 700 км/год. Енергія удару дорівнювала вибуху 23 000 атомних бомб.
Попри те, що катастрофа розвивалася впродовж кількох годин, в Індійському океані була відсутня будь-яка система раннього попередження. Науковці, зокрема геофізик Керрі Сікс, раніше попереджали про циклічність потужних землетрусів у цьому регіоні, проте ці дані ігнорувалися. Інформація про загрозу, розіслана Тихоокеанським центром попередження про цунамі, не мала адресатів в Індійському океані.
Коли море почало стрімко відступати, оголюючи дно на сотні метрів, більшість відпочивальників та місцевих жителів замість евакуації почали фотографувати явище, не усвідомлюючи небезпеки. Винятком стала десятирічна британка Тіллі Сміт, яка завдяки шкільним урокам географії впізнала ознаки цунамі та наполягла на терміновому відході від берега. Найбільше постраждали узбережжя Пхукета, острови Пхі-Пхі та курорт Као Лак.
