Кольська свердловина на півострові, яку почали бурити у 1970 році, досягла рекордної глибини 12 262 метри у 1989 році. Це становить лише 0,19% відстані до центру Землі, проте проєкт ніколи не ставив за мету дістатися ядра. Головною метою було вивчення континентальної кори, хоча вченим не вдалося досягти межі Мохоровичича — переходу до мантії.
Інженерна реальність виявилася складнішою за схеми. Свердловина не була ідеально рівною трубою: вона мала вигин у формі витягнутої спіралі через неоднорідну твердість породи. На такій глибині через тиск та температуру (від 180 °C до 212 °C) порода поводилася пластично, постійно намагаючись запечатати отвір. Робота вимагала неймовірних зусиль — заміна бура означала підйом 200-тонної колони довжиною 12 кілометрів, при цьому обладнання зношувалося кожні 7–10 метрів проходки.
Кольська програма стала унікальним джерелом фізичних даних. Вона спростувала теорії про склад земної кори: сейсмічна межа між гранітом та базальтом виявилася давнім граніто-гнейсовим фундаментом. Крім того, дослідники виявили флюїди у тріщинуватій породі там, де за моделями кора мала бути герметичною. Сьогодні досвід радянських буровиків використовується в нових глибоких проєктах, зокрема в Китаї, проте основні перешкоди — температура та пластичність породи — залишаються незмінними.
